Борис Грінченко
Грицько
Грицько вибіг з хати веселий, радий. Батько оце тільки
вернувся з міста і привіз йому дві цукерки і великого-великого бублика, такого
великого та товстого, що, мабуть, він був більший од Грицькової голови. А
проте, може, це Грицькові тільки здавалось, що бублик такий великий, бо хлопець
так не часто їв бублики і все маленькі. А надто що тепер був піст — петрівка,
їсти було мало чого: хліб, та борщ, та каша або просто хліб та борщ щодня. А
тут бублик — такий великий!
Грицько вже роззявив рота та й хотів припасти до бублика
своїми білими зубами, але зупинивсь — він мов хотів довше поласувати і почав
крутити бублик у руках, нюхати, як він гарно пахне. Потім згадав, що бублик ще
смачніший буде з вишнями.
"Піду в садок — нарву ягід!" — подумав Грицько і
перестрибнув через перелаз з двору в садок.
Садок був невеличкий, але рясний. Нешироким поділком він
простягсь аж до річки, мало не до самісінької кручі. Тут були яблуні, сливи,
вишні, — вишень найбільше. Віти так і гнулись під спілими червоними ягідьми.
Грицько підскочив до вишні і хотів рвати ягоди, але ту ж
мить зупинивсь.
Під вишнею стояв невеликий, як і Грицько, років десяти
хлопець, але низенький, присадкуватий. Це був Семен, сусідин Мотрин син. Мотря
була вдова і жила сумежно з Грицьковим батьком, її садок теж був сумежно з його
садком. Та хоч і сусіди були Грицько та Семен, ела ніяк не могли поладнати.
Грицько був говіркий, веселий, любив пореготатися; Семен був мовчазний та
похмурий. Грицько часто дивувався, чого це і Семен, і його мати все такі
похмурі, і одного разу спитавсь про це в матері. Матері часто доводилося
зчиняти з Мотрею спірку то за свиней, то за курей, і вона сказала:
— Того похмурі, що дуже злі.
Але батько сказав:
— Якби вони не були такі вбогі, то, може, не були б і такі
злі.
— Як-то? — спитався Грицько.
— Так, — одказав батько, — як живеш недоїдаючи щодня та
б’єшся, як риба об лід, заробляючи, то не будеш веселий.
Грицько цього до пуття не зрозумів. Йому здалося, що коли
добрий, то вже добрий, а коли злий, то злий. А Грицьків батько був чоловік не
вбогий, і через те Грицько недостатків не знав.
І Грицько згодився з матір’ю і
подумав: "Ні, вони злі".
І він з Семеном поладнати не міг: вони один одного не
полюбляли і вкупі не гралися.
Грицько побачив, що Семен рве ягоди, і зупинився. Він
подумав: "І чого він тут ягоди рве? Адже у їх свій садок єсть".
Семен почув, що хтось іде, озирнувся і побачив Грицька. Він
почервонів страшенно, а потім зблід. Хлопці дивились один на одного і мовчали.
Нарешті Семен підвів голову і глянув Грицькові просто в вічі. Погляд його був
сердитий.
— Чого ж ти? — промовив Семен нарешті. — Може, битимеш мене,
що я у вас ягоди рву?
Грицько подумав: "Ба, який злий!" — і промовив:
— А ти чого поліз у чужі вишні? Хіба в тебе своїх нема? Адже
у вас так рясно, як і в нас.
Семен глянув на свій садок і промовив:
— Рясно! Не дуже-то й рясно... Мати не дають їсти — кажуть:
продам та хоч на спідницю собі наберу та тобі чоботи дам пошити... А то,
кажуть, саме рам’я на нас таке, що й люди...
Хлопець зненацька зупинивсь і почервонів ще дужче, ніж
спершу: йому зробилось сором, що він вибалакав те, що мати казала. І він
розсердився і на себе, що сказав, і на Грицька, що той чув. Він знов сміливо
задер голову вгору і промовив:
— Не скільки я з’їв твоїх вишень — не дуже чіпляйсь, а то ще
й здачі дам такої, що аж носом землю заореш.
Грицько й собі розсердивсь і почервонів.
— Хто? Ти? — запитався.
— Я!
— Побачимо! — відказав Грицько і налагодивсь до бою.
— От і побачим!
І Семен стиснув кулаки. Потім він оступивсь до тину й
крикнув:
— Не займай!
Скрик був голосний. Семенова мати була в садку й почула, що
син кричить. За один мент вона опинилася біля тину. Обличчя в неї було бліде,
змучене, а тепер усе так і пашіло з гніву. Вона страшенно любила свого сина і
нікому не попускала його займати.
— Ти за що на Семена напавсь? — скрикнула вона на Грицька.
— Я не нападавсь! — одказав Грицько. — Я його не займав. А
чого він лізе до нас у садок?
Семенова мати ще дужче розсердилась, і її позападалі очі так
і зайнялися:
— Не займай! — скрикнула вона. — Ба, вже й бити налагодивсь!
Ось тільки ступни — так тобі усе волосся й обскубу!
Тим часом Семен уже поспішивсь перелізти через тин і, стоячи
біля матері, промовив:
— Він мене бити хотів...
— Я тобі дам бити! я тобі дам! — кричала Семенова мати,
показуючи кулаки. — Тікай лиш, а то буде тобі горе!
Грицько хотів був щось сказати, але не сказав, повернувсь і
пішов. Він не любив заводитись і не задерикуватий був. Мовчки покривсь у вишнях
і вже не слухав, що там ще казала Семенова мати. Він нарвав вишень повен бриль
і хотів сісти. Але потім роздумавсь: "Піду краще до річки — там сяду над
кручею та й їстиму, і їстиму, і дивитимусь — так гарно дивитися, як вода
біжить. А потім скупаюся. Тільки самому погано — невесело купаться. От якби ще
хто!"
Семена він кликати не хоче, та Семен і плавати не вміє — що
вже то за купання без плавання! Ото гарно, як пливти наввипередки або пірнати —
хто далі випірне.
Повагом підійшов Грицько до річки. Круча сажнів у два
заввишки круто уривалася згори і спадала в воду. З цієї кручі хлопці, як
купалися, стрибали сторч головою і потім далеко-далеко випірнали. Тут тим гарно
було стрибати, що глибоко було: ніхто з хлопців-товаришів не міг досягти дна —
тільки великі парубки досягали. Але хто з малих умів плавати, то не боявсь
кидатись у глибінь: випливе, як очеретина.
Грицько став над кручею. В одній руці в його був бублик, у
другій — бриль з вишнями. Він задививсь на хвилі, як вони швидко одна за однією
бігли, виблискуючи проти сонця. Подивившися трохи, притулив бублик до губів,
одкусив і почав жувати.
А Семен усе те бачив.
Він стояв біля матері в своєму садку і бачив, як Грицько їв
бублик. Семен був голодний, і йому страшенно схотілося бублика. Але попрохати в
Грицька він не насмілювався ніколи, а тепер, після сварки, й надто. І він
тільки заздро дививсь, як Грицько раз і вдруге вкусив бублика. Зненацька одна
думка промайнула йому в голові: "А що, якби зайти тихенько ззаду та
відняти бублика в Грицька?"
І він не думав довго, а зараз же тихенько вийшов з садка і
почав підходити до Грицька. Од садка до річки було трохи чистого місця.
Отут саме й боявся Семен, щоб Грицько його не помітив. Але
Грицько не помічав.
Семенова мати озирнулась, і вже не побачила біля себе сина.
Вона глянула на річку і вздріла, як Семен стиха підходив до Грицька. Спершу
хотіла гукнути сина, а тоді подумала: "Ану, що воно з того буде? Хай лиш
Семен дасть йому штурханця — чи не шубовсне він у річку?"
Але зараз же побачила, що Семен не битися йшов з Грицьком.
Він тихо зайшов до Грицька ззаду і відразу хотів вихопити бублика. Але недобре
націливсь — ухопив не за бублик, а за руку. Семена це розлютувало. Як
несамовитий, він з усієї сили вдарив Грицька кулаком по обличчю, але сам
поточивсь, не вдержавсь і послизнувся у кручу ногою. Він ухопивсь за бур’янину,
але бур’янина вирвалась, і Семен з розгону шубовснув у воду.
Страшний крик розітнувсь позад Грицька. Він побачив Семенову
матір — вона бігла до річки, кричачи, як несамовита:
— Рятуйте, хто в бога вірує!
Але Семен випірнув з води. Він силкувавсь не потопати,
держатися на поверсі, та не міг: він не вмів плавати.
Семенова мати добігла до кручі, але пособити не могла. Вона
тільки рвала на собі волосся та кричала:
— Лишенько моє!.. Горенько моє!.. Сину мій!.. Рятуйте!..
Усе зробилось так швидко, що Грицько спершу нічого не тямив.
Він почув тільки, що Семен його вдарив, і що в його страшенно заболіло обличчя.
У його в серці закипіло зло на Семена за це. Ту ж мить він побачив, як Семен
шубовснув у воду, як він потопав. Грицько трохи не скрикнув: — А що! оце тобі,
щоб не бивсь! — А через мить уже все зрозумів.
І бублик, і бриль з вишнями покотились додолу. І сам Грицько
як був, у одежі, шубовснув з кручі в воду. Він випірнув зараз же і поплив до
Семена, що ще держався на воді. Семен був недалеко, і Грицько доплив до його
легко. Але тільки доплив, Семен зараз так учепивсь йому за руку, що трохи не
потопив і його.
— Не тягни мене! Тільки держись за мене! — крикнув Грицько.
Та Семен, здурівши з переляку, не випускав Грицькової руки.
Грицько сіпнув і висмикнув у його руку і поплив, Семен учепивсь Грицькові за
сорочку.
Але одежа вже намокла на обох хлопцях. Грицько ледве плив.
Хвилею відносило його від берега. Кілька разів наливало йому в рота води. У
його вже не ставало сили, а надто ще й Семен так страшенно тяг. Грицькові ноги
почали спускатися униз. Семен був важкий, як каменюка. Грицько стулив рота:
вода вже сягала йому до очей. Але ту ж мить він зібрав усю силу і заляпав
руками й ногами.
Це його обрятувало. За яку хвилину він уже вхопився за
камінь, що стирчав під кручею.
Що далі було — Грицько не пам’ятав. Він зомлів і не чув, як
поприбігали люди на Мотрин крик, як витягли його з Семеном. Він уже тоді
очутивсь, як полежав трохи на траві проти сонця. Розплющив очі і побачив, що
біля його стоїть батько, ще люди і Семенова мати. Грицько підвівся.
— Хвала богові! — промовив батько, а за їм і люди.
— Ну, хлопче, добрий з тебе козак буде, моторний! — похвалив
Грицька дядько Тарас.
Тільки як він сказав це, Грицько зрозумів, чого це все так:
він згадав, що витяг Семена. Ту ж мить Семенова мати підбігла до Грицька і,
одразу вхопивши його, притиснула до себе і тричі поцілувала, промовивши:
— Дай тобі, боже, усьго... усьго... за те... ти...
І вона заплакала, а за нею заплакав і мокрий, змерзлий
Семен.
Того ж таки дня Грицько, згадуючи про те, що поцілувала його
Семенова мати, подумав собі: "Ні, вона не зла... Мабуть, правду тато
казали, що вона тим така сердита, що вбога. І Семен того сердитий, що вбогий та
голодний. І чого я, дурний, не віддав йому того бублика?" — подумав
Грицько і згадав, що він досі не їв його.
Не знаю вже, чи ділив він того дня з Семеном того бублика,
тільки запевне знаю, що з того часу у їх із Семеном ні спірки, ні сварки ніякої
ніколи не було...
1890